Ми з Петром рано одружилися. Жили у сусідніх будинках, і кохати один одного почали, ще коли сиділи за однією партою у школі. Він мені освідчився зразу після випускного. Я була самою щасливою дівчиною у світі. Батьки Петра вмовляли нас не одружуватися так рано, бо потрібно було ще отримати вищу освіту, влаштуватися на роботу…Але про це, ні я ні мій Петро і чути не хотіли.
Весілля було скромне, на 15 чоловік. В ресторанчику, неподалік від дому. У весільну подорож поїхали на морське узбережжя до Одеси. Життя складалося прекрасне і таким же бачилося наше майбутнє.
Жили ми з чоловіком, як у книжках пишуть — «душа в душу» нам легко було розуміти одне одного. Разом пішли навчатися до інституту. Він обрав професію програміста, а я вчилася на бухгалтера. А коли обоє закінчили навчання, і постало питання про роботу, Петро категорично заявив, що працювати я не буду. Петро наполягав на тому, що він чоловік і забезпечить нашу родину усім необхідним. А моїм завданням було створення затишку в нашій однокімнатній квартирі. Яку ми орендували неподалік від чоловікової роботи.
А через дев’ять місяців з’явилася наша Надійка. Тож, клопоти про дім та дитину затягнули мене у нескінченний вир створення тепла, затишку та турбот.
Йшли роки, жили ми добре. Переїхали з найманого житла у своє власне – трикімнатну квартиру на першому поверсі новенької багатоповерхівки. Чоловік дотримав слова, і забезпечував нашу родину на усі сто відсотків. Я ніколи нічого не потребувала, адже Петро на був скупий, завжди виділяв стільки коштів, скільки мені було потрібно. Про пошук роботи і власний розвиток я не дуже задумувалася. Бо знала, що мене потребує моя родина, тож увесь свій час приділяла дому.
Йшли роки, наша Надійка виросла, закінчила школу із золотою медаллю і вийшла заміж. На весіллі Петро подарував їй невеличкий будиночок у гарному приватному секторі. Діти були щасливі. Та й ми з чоловіком раділи, бо добре пам’ятали, як живеться на орендованій квартирі.
Та ось, одного чудового дня, мій Петро прийшов з роботи у якомусь пригніченому стані. Він ходив по квартирі, ніби щось шукав, зазирав у кожний кутик, (як вже зараз я зрозуміла) він тоді шукав причину почати сварку. Але, оскільки ми з ним дуже рідко сварилися впродовж подружнього життя, то причини так і не знайшов. Так він мордувався до вечора, а коли сіли вечеряти, нарешті його прорвало.
Він вирішив сказати мені нарешті, що йому зі мною набридло, що я нецікава, суха, прісна, що мене нічого не приваблює у житті окрім баняків та миття підлоги…
Він ще багато чого говорив, та я вже не чула. Чоловікові слова ще лилися і лилися нескінченним потоком нарікань на те, яка я « не така» для нього. Та я вже не прислухалася, у мене був шок, від якого я не могла відійти ні на хвилину. В голові крутилися думки про безсонні ночі з дитиною, постійне прибирання, прасування, готування їжі, про всю оту купу роботи, яку ніхто не бачить, але яку потрібно робити кожен Божий день. За яку ніхто і ніколи не дякує, яка виснажує і втомлює, але хто ж окрім тебе її зробить.
Депресія і розчарування накрили мене важкою ковдрою, адже я вважала, що у нашій родині все добре, і що я – ідеальна дружина і мати. А тут виявилося, що це геть не влаштовує мого чоловіка.
Я пожертвувала собою, своєю кар’єрою, майбутнім заради баняків і сковорідок. А в результаті – не маю нічого.
Прокинулася я від своїх думок, коли Петро запитав мене, де саме я хочу жити, бо коли ми розлучимося, він згоден придбати мені житло, звісно не дуже дороге. Бо на більше, я не заслужила, як він сказав.
Виявляється у нього вже і кандидатура знайшлася, на моє місце. Молода, цікава, психолог за освітою – пасія мого чоловіка, суттєво відрізнялася від мене і моїх вподобань.
Я сподівалася, що хоч Надійка мене підтримає, займе мій бік у цій образливій ситуації. Та мої сподівання та надії не справдилися. Бо Петро прорахував цей мій крок, і наступного дня після нашої розмови, подарував доньці гарненький автомобіль. Певно, що після такого подарунку моя Надія навіть слова не сказала батькові. Сказала, щоб ми розбиралися самі у наших відносинах, і демонстративно зайняла нейтралітет.
Я розчарувалася настільки, що не можу стулити себе до купи, живу у однокімнатній квартирі, яку придбав для мене чоловік, і розумію, що все, заради чого я принесла себе в жертву, тепер перетворилося у суцільну руїну.
Як у 49 років йти вперше на роботу, та й хто мене візьме, без жодного дня стажу? А роботу шукати потрібно, бо треба ж за щось жити, оплачувати комунальні послуги, одягатися… Напевно, лише я одна вважаю цю ситуацію несправедливою по відношенню до мене? Може, щось я неправильно робила, чи не розуміла? На мене звалилася купа питань, відповіді на які, я ніяк не можу для себе знайти. Що робити з розбитим життям і як взагалі жити далі?