Гарна притча про те: що треба довіряти Господу, він краще знає що нам потрібно.

Два брати були добрими господарями на своєму полі.  Вони дуже любити землю та гідно доглядали її. Всі роботи починали молитвою-проханням до Господа.

Один господар молився, просячи: «Боже, я сьогодні посіяв пшеницю. Дай дощу, щоб були добрі сходи». І пішов дощ, як того хотів чоловік.

Тоді господар знову просить Господа: «Боже, дякую Тобі за милість, що проявив до мене. Пошли тепер тепла, щоб паростки тягнулися до сонечка».  Його молитва була почута.

«А тепер, Боже, знову дай вологи і тепла. От тоді мій урожай рясно заколоситься», — щиро просив господар. Дійсно, почався дощ, а за ним – раптова спека. Земля затверділа, висохла і потріскала. Пшениця почала в’янути і жовкнути.

З розпачем у очах поїхав чоловік до свого брата і розказав йому про все, що сталося.

Брат відповів на це так: «У своїй молитві я нічого не прошу Всевишнього. Він краще знає, що мені дати. Я з гідністю і шаною приймаю всі Його дари. Звідки ж ми можемо знати, що саме нам потрібно? Ми – Його діти і маємо повністю вірити своєму Творцеві».