Важко було у дівчини на душі. Вона йшла до священика, щоб попросити молитви біля її хворого батька. Священик погодився духовно допомогти чоловікові.
В кімнаті хворого священик побачив біля ліжка стілець. Він подумав, що це для нього поставили і запитав:
– Ви готувалися до мого приходу?
– Ні. А хто ви і чому завітали у мою оселю?
– Я – священик. За проханням вашої дочки я хочу помолитися за вас. Якщо хочете, можемо поговорити про все, що вас турбує. Побачивши стілець, спало на думку, що ви готувалися до мого приходу.
– Мушу вам зізнатися, що цей стілець стоїть тут постійно. Ви перший, кому повідаю цю таємницю. Але так було не завжди. Коли я молився в церкві чи вдома, не міг усвідомити всієї глибини священних слів, не міг повірити у силу молитви. Моя душа залишалася закритою для Бога. Але все змінилося після розмови з другом. Він сказав, що можна просто говорити із Всевишнім, уявляючи, що він сидить поруч і слухає. На цьому стільці сидить Ісус Христос. Він знає про мої проблеми, болі, жалі, радощі, переживання. Але я не розповідаю своїй дочці, щоб не подумала, що я душевно хворий.
Священик дуже зрадів, що чоловік знайшов спосіб говорити з Богом, що в нього така сильна віра. Вони ще довго молилися та розмовляли.
Знову дочка завітала до священика, але із сумною звісткою: її батько покинув цей світ. Священик поцікавився:
– Якими були його останні години?
– По полудні батько покликав мене для розмови: сказав що любить мене, поцілував, ніби прощаючись. Я вийшла по справах, а коли повернулася, то знайшла його мертвим. Але чомусь голову він поклав на крісло. Напевне, йому коштувало це великих зусиль, бо він був дуже ослабленим. Що б це могло означати? – запитала дівчина.
– Він знайшов спокій, йому добре. Його вислухали і прийняли до себе, відповів священик.