— Перепрошую, то ви коваль?
Від несподіваного питання Василю стало трохи моторошно.
Тим більше, що він геть не чув, щоб відкривалися двері його майстерні і хтось в неї заходив.
— Хоч би постукали, чи що! — трохи грубим голосом відповів коваль. Що сидів спиною до відвідувачки.
— Стукати? Ні, навіть не намагалася… — мовив голос.
Коваль Василь узявши ганчірку зі столу та витерши руки, повернувся до незваної гості, придумуючи у голові оригінальну відповідь, яку збирався їй вказати. Але слова так і не злетіли з вуст Василя, адже перед собою він побачив дуже дивну відвідувачку.
— Мені потрібно відремонтувати косу? — хриплим голосом промовила пані.
— Все? Прийшов мій час? Це кінець? — у розпачі видихнув кілька питань зразу, коваль.
— Та ще не все, але гірше ніж було раніше, — промовила Смерть.
— І що я тепер мушу робити? — Боязко запитав коваль Василь.
— Та кажу ж! Полагодити мені косу, — повільно та чітко вимовляючи кожне слово, промовила пані.
— А що потім?
— Наточити, якщо ви в змозі звичайно, це зробити.
Василь пильно подивився на косу. Таки пані мала рацію, лезо коси було понівечене та ще й щербате.
— Та з цим все зрозуміло — погодився він, — мені що робити? Збирати речі чи молитви говорити? У мене це вперше, розумієте?
— Ні-ні, я не по вашу душу, — беззвучно хихикнула Смерть, — мені лише поремонтувати косу. Зробите?
— А я що живий? — почав обмацувати себе чоловік.
— Ну, це дивлячись, як ви себе почуваєте.
— Почуваюсь добре.
— Не нудить, запаморочення нема, нічого не болить?
— Н-н-ні, — невпевнено вимовив коваль.
— Значить і турбуватися з цього приводу непотрібно — мовила Смерть і скоренько всунула йому у руки косу.
Руки у Василя стали дерев’яними від страху, та професійний погляд визначив, що роботи тут не більше ніж на хвилин тридцять. Але, усвідомлення того, що біля нього чекає Смерть, робило руки геть неслухняними.
Ватними від страху ногами, коваль попрямував до робочого місця і взяв до рук молоток. Потім трохи подумавши, запропонував пані присісти на стілець. Не буде ж вона стоячи чекати.
Вона погодилася, і безтурботно всілася на лавці спершись спиною об стіну.
Поремонтувавши лезо, та взявши до рук точило, Василь не витримав та запитав свою відвідувачку:
— Відверто кажучи, мені просто не віриться, що я маю змогу потримати у руках річ, яка забрала стільки життів!
На світі не існує жодної зброї, яка може порівняти я з цим знаряддям. Це неймовірно.
Смерть, яка до цих слів, просто собі розглядала меблі у майстерні, напружено повернулася до чоловіка.
— Що ви кажете? — стиха промовила пані.
— Кажу, що не в змозі повірити у те, що тримаю у руках таку потужну зброю…
— Зброю? Ви сказали зброю?
— Ну, можливо «зброя» це не те слово, але…
Коваль навіть не доказав, як Смерть підскочила зі стільця і вмить опинилася перед самим обличчям Василя. Вона помітно нервувала.
— Скільки народу, по твоєму, я вбила? — крізь зуби прошипіла вона.
— Звідки я можу це знати, — злякано вимовив чоловік.
— Мені потрібна твоя відповідь! — тримаючи коваля за комір, вимагала вона.
— Н-не знаю…
— Скільки? — на всю кузню голосно кричала Смерть.
— Та звідки ж мені знати, скільки! — ховаючи очі, несамовито вигукнув Василь.
Пані у чорному одязі замовкла і відпустивши чоловіка безсило впала на лавку.
— Не знаєш, кажеш, — тихо мовила вона. — А що, як я скажу тобі, що за час свого існування не убила жодної людини! Що ти на це відповіси?
— Але ж…
— Я ніколи не була вбивцею. Навіщо мені це, адже людство саме себе чудово знищує.
Ви вбиваєте один одного заради багатства, заради власної люті чи ненависті… Вам навіть причини непоьрібно аби забрати життя у інших.
А коли людям цього замало, ви починаєте війни.
Вам це подобається. Ви відчуваєте потяг до крові. Ви від неї залежні. І що саме найгірше, ви не в змозі у цьому зізнатися!
Найлегше — це звинуватити у всьому мене, — вона замовкла, — але раніше я не була такою як тепер! Я мала вроду, гарне, біле плаття, я була молодою юнкою, яка зустрічала людські душі квітами, і проводжала їх туди, де їм судилося бути. Моя посмішка допомагала їм забути минулі поневіряння… А тепер… Подивися, на що я перетворилася!