Гарна віршована історія про справедливість в нашій країні. Вона не залишить нікого байдужим.
Марійка поверталася з району,
На паспорта здавала папірці,
Купила собі кофточку червону
І йшла повз траси з сумкою в руці.
Автобус на зупинці не спинився,
Забитий людом за хвилинку зник,
Та біля неї поруч опинився
Чорнявий хлопець , може чоловік:
-Сідай красуне підвезу до хати,
Мабуть автобус твій уже пішов –
І став дверцята тихо відчиняти,
Марійка сіла після цих розмов.
Машина мчала швидко по дорозі,
Водій мовчав, крутив мелодії живі
Та що ж таке — він повернув на розі
І вмить поїхав у хащі лісові.
Марійка намагалася дверцята
Відкрити біля себе на ходу,
Відчула що потрапила до ката
І втратить свою цноту молоду.
Та двері не хотіли відчинятись ,
Вона кричала, наче на пожар,
Вхопилась за кермо, стала кусатись
І вмить по голові важкий удар.
В очах відразу миттю потемніло,
Ом’якли ноги впала ніби спить,
Ман’як творив бридке звіряче діло,
Задовольняв свою природню хіть.
Пронулась в лісі, темінь наступала,
Розбита голова, повсюди кров,
Ота гидота й груди покусала,
Така в маніяка збочена любов.
В крові колготи, порвана спідничка,
Боліло все — від ніг до голови
В руках була бляшана запальничка
Із написом «От кореша з Москви»
Додому добиралася пів ночі.
Бабуся вся заплакана в сльозах
Хапалася за серце, то за очі,
Побачила онучку — стався крах.
Не витримало серце у бабусі,
Дізнавшись про наругу ось таку
І через тиждень в похороннім бусі
Везли на цвинтар жіночку сільську.
Дідусь змарнів, запали в ямках очі,
Поклявся що знайде ґвалтівника,
Ходив сумний, не спав чомусь щоночі
І все крутив токарного станка.
Він все життя трудився на заводі,
Точив деталі, гайки, корпуси
І ось тепер, як кажуть у народі,
Чомусь згадав ті молоді часи.
Якось Марійка встала серед ночі
Дідусь складав з деталей пістолет
Точив, пиляв, примружував все очі
І розмовляв до бабці у портрет.
Марійка вже закінчувала школу,
Мав бути у неділю випускний
Дідусь побачив внучку свою кволу,
Її тоншило, вигляд був страшний.
Оглянув лікар дівчину раненько
І сповістив невтішну новину:
-Вагітна ваша внучка вже давненько
Два місяці й неділю ще одну —
В цю мить Марійці світ перевернувся
І під ногами щезла десь земля.
Новий маніяк в середині проснувся
А разом з тим — це ж і її маля.
Її кровинка, благородне тіло
Змішалося із плоттю маніяка
У матері життя собі просило,
Щоб не торкнулась скальпеля рука.
Усе переплелось в одній людині,
Огида й материнські почуття,
Як черв’ячок точили всередині
Одні за смерть, а інші за життя.
Вручили їй шкільного атестата
А разом з ним і золоту медаль
Але душа була немов розп’ята
В ній поселилась туга і печаль.
Тепер вона не зможе більше вчитись,
Кудись вступити і здобути фах,
Хотілося повіситись, втопитись,
Щоб не болів отой у серці жах.
Тепер і хлопці будуть обминати
І не створити мабуть вже сім’ї,
Хто з байстрюком захоче жінку брати
В забитому поліському селі.
Закрило всі дороги їй в майбутнє,
Оте чуже, небажане дитя,
І визріло бажання над могутнє
Позбавити таки себе життя.
Знайшла отруту, що труїти миші,
Розбавила тягучу рідину
І стала готуватися у тиші
До вічного небесного вже сну.
Десь взявся дід, вхопив ту кляту кружку
Розлив всю рідину по рукаві,
Прижав до себе геть змарнілу внучку
І гладив ніжно так по голові.
А поруч грала музика в окрузі,
Усім селом справляли випускний,
Гуляли всі її найкращі друзі
Та тільки плакав з внучкою старий.
Десь вже під ранок в дідових обіймах
Вона заснула зморена плачем
І їй приснилась бабця вже покійна
Стояла біля річки під кущем.
Була вона чомусь у чорній хустці,
Сказала що чекає дідуся
Вклонилася чолом своїй онучці
І зникла в небі постать її вся.
Проснулася Марійка — в небі сонце,
Дідусь зварив щавлевого борщу,
Згадала бабцю, глянула в віконце,
Покійні сняться мабуть до дощу.
Дитина про себе давала знати,
Уже штовхала ніжками в живіт,
Марійка стала з нею розмовляти:
-Ну що маленька, просишся на світ –
Вже не було на серці того болю,
З усім змирилась, заспокоїв дід,
Щось материнське вирвалось на волю
І розтопило той холодний лід.
Поглянула на себе ніби збоку,
Нує ж багато одиноких мам,
А я ж розумна дівчина нівроку
І якось раду цій дитині дам.
А може мама трішки допоможе,
Підкине італійських грошенят,
Нехай росте уже дитятко боже
Є ж тисячі таких як я – без тат.
Марійка і сама була байстрючка,
Не знала тата вже сімнадцять літ,
Росла не як дочка, а як онучка.
І замість тата був у неї дід.
А мама подалась на заробітки,
В Італії була вже десять літ
І навіть по селу ходили плітки,
Що перейшла вона вже в інший світ.
Але насправді мама гроші слала,
Жила у шлюбі десь на чужині
І раз на рік додому прибувала,
Привозила дарунки для рідні.
Гвалтівника поліція шукала
І на мажора цей виводив слід,
А потім чомусь зовсім перестала,
Тому за справу вперто взявся дід.
Він вивчив всі обставини пригоди,
Експертів кримінальних залучив,
Всі іномарки чорної породи
По обліку детально дослідив.
Але таких машин було багато
Їх власники місцевий весь бомонд;
То прокурор, суддя чи його тато,
Кому тут відкривати діду фронт.
Нічого результатів не давало,
Дідусь уже і духом занепав,
Та щось неначе серцю підказало
І він про запальничку ту згадав.
На ній був напис зроблений в майстерні,
Ручна робота майстра-фахівця,
Знайти його можливості мізерні,
Але це шанс логічного кінця.
На диво швидко майстра відшукали,
Той пригадав кому робив заказ,
По ньому і злочинця швидко взнали,
Якого дід вже бачив і не раз.
Була у нього чорна іномарка
І був це син місцевого судді,
В дворі хороми, екзотична арка,
Майно нажите в «пітному труді».
Скрізь камери, високі огорожі
І охоронці в кожному кутку
Чому ж не діють тут закони Божі
А в слух закону рильце у пушку?
О скільки ж хабарів у цім маєтку,
І скільки сліз, неправди та брехні,
Поглянеш мов корупції візитку
Побачиш в своїй рідній стороні.
Ось тут вона вся правда України,
Її печаль тривога і біда,
Причина української руїни,
Що знищила державу, як орда.
Дід зрозумів що сили в них нерівні,
В суді йому вже правди не знайти,
Бо діють тут лиш долари та гривні,
А в мантіях не люди, а чорти.
Купується в них все і продається
І совість, і посади, і закон
Нічого тут злидар вже не доб’ється,
Бо скрізь злодюги захопили трон.
Але ж дідусь поклявся на могилі,
Що він таки знайде ґвалтівника
І силу протиставить іншій силі,
Хоч ноша ця реально заважка.
Десятки раз ходив до прокурора,
Писав заяви на ґвалтівника
Йому казали ви людина хвора,
Придумали собі ви маніяка,
А ваша внучка — є гуляща дівка,
Підзаробити хоче грошенят
І жодного немає у вас свідка,
Це чистий вам дідусю компромат.
А от за це ми будемо судити
Марійку за придуманий наклеп,
Людину чесну так оговорити,
Ховаючись від скоєних халеп.
Писав дідусь і в область, і в столицю,
Та тільки все верталося назад,
Лягало мертвим тюком на полицю,
В місцевий корупційний апарат.
Ну що тут скажеш — кругова порука,
Крук круку очі завжди не клює,
Тепер у діда з владою розлука,
Безвихідь інший план йому дає.
В Марійки почалися ранні роди,
Болів до неможливості живіт
І ось вона помилка від природи
Дитя і мама кинули цей світ.
Пішли у небуття, де правда діє,
Де вічний спокій, Божа благодать,
Де лиш Творець карає і жаліє,
Суддя, що хабарів не буде брать.
Залишився дідусь один на світі,
Без внучки, без дружини, без дитя.
Як кажуть при розбитому кориті.
Тож чи назвеш життям, таке життя.
Самотні стіни обступили діда,
Мов велетенські сосни чи дуби
Він три доби не снідав, не обідав,
Був у полоні смутку та журби.
А потім встав, знайшов якусь коробку
І склав з деталей власний пістолет,
Він вклав у нього куль аж цілу стопку
Та ще Марічки захопив портрет.
Знайшов ґвалтівника десь біля річки
І випустив у нього десять куль,
По грудях потекли червоні стрічки,
І кат жінок перетворився в нуль.
Червона піна хлинула із рота,
Порване тіло тріпалось ще мить,
Вмирала в муках, корчилась гидота,
Але ж Марічка теж хотіла жить.
Затихло тіло, сонечко сіяло,
Метелик тихо пурхав по траві
І діду на душі так легко стало,
Поклав портрет онучки в голові.
Став на коліна, Богу помолився,
Прижав до серця дулом пістолет,
Нажав курок та постріл не здійснився.
Він марив, бачив білий силует:
-Коханий чоловіче мій колишній,
Чекаю вже давно я тебе тут,
Не знаю чи простить тебе Всевишній,
За скоєний тобою самосуд.
Дідусь не знав живий, чи вже вмирає
Чи в небесах, чи він ще на землі.
Взяв пістолет і дуло в рот вставляє
А палець механічно тисне. Плі!
Останній постріл гучно линув в небо,
А куля наскрізь вийшла з голови,
Нічого діду більше вже не треба
Ні вітру, а ні сонця, ні трави.
А вдома на папері дід записку,
Залишив передсмертну на столі.
В ній літери відточені до блиску
Кричали людям наче журавлі:
« Коли закон в державі вже не діє,
А влада кров немов водицю п’є,
Тоді й народ в безвихідь скаженіє,
І вироком суд Лінча настає.
Крім того є ще Божий суд на світі,
Він не підвладний золоту й брехні
І всі людці бездушні грошовиті
Горітимуть в пекельному вогні.
Земне життя це ніби шкаралупа,
Великого безмежного яйця,
Яку скидаєш тілом свого трупа
І йдеш у вічність, до свого Творця.
Земне життя дається для людини,
Щоб вивчити Творцеві нашу суть,
Впізнати душу тілом зсередини,
Які в ній принципи духовності живуть.
Чи там є зло, чи там живе розпуста,
Чи поселилась Божа Благодать
Чи долари зелені як капуста,
Замість любові серденько ятрять.
Подумайте у владних коридорах,
Що вас чекає в небі й на землі,
Що творите сьогодні, завтра, вчора
Який ваш хліб на Божому столі.
Коли ваша душа прийде до суду,
Обвішана й обтяжена в гріхах,
За те, що не любили свого люду,
Шукали щастя лише у грошах.
А долари у Бога не валюта,
Це лиш папір а поземному прах,
І ось тоді прийде гріхам спокута,
За весь земний несправедливий шлях.
Ви думаєте Бога не існує?
І є на світі лиш земне життя,
Де хто сильніший той і домінує .
Ні, дорогенькі, інше є буття!
Чи думаєте ви «творці великі»,
Що вам підвладне все на цій землі,
Ви вже Боги, а інші всі безликі,
І біля вас як гвинтики малі?
Неправда! Вітерець вам непідвладний,
Куди надумав, він туди і дме,
Комусь ласкавий, комусь безпощадний,
Захоче шапку будь-кому зніме.
І дощик не питає в вас поради,
Чи йти йому , чи дозвіл треба брать,
Чи грозові вам сипати розряди,
Чи в олігархів дачу підливать.
І сонечко питати в вас не стане,
Кому і скільки дарувать тепла
Щоб десь погріти черевце погане,
Набите жиром від людського зла.
Ви можете забрати в когось гроші,
Ви можете людину згвалтувать,
Та тільки волю й думку нехорошу
Вам із душі ніколи не дістать.
Ви власну смерть не можете скорити,
А кажете що ви земні Боги,
Боги ж то вічно справді мають жити,
Їм все підвладне поруч навкруги.
На світі все живе в антагонізмі;
Якщо є день, то значить буде ніч,
Життя і смерть існує в організмі,
Але душа це зовсім інша річ.
Вона не знає смерті не старіє,
Немає в ній початку і кінця.
Чи ж кожен з нас насправді розуміє,
Що там чекає на суді в Творця?»
Микола Курилюк.